З нагоди Дня української вишиванки, який припадає на 21 травня, у головному корпусі Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника відкривається виставка «Магія української вишивки».

Українська народна вишивка — це цінне надбання культурної і матеріальної спадщини етносу, важливе джерело вивчення його минувшини. Вишивка відображає особливості тривалих культуротворчих процесів різних історичних періодів, передає світоглядні уявлення та естетичні вподобання українців.

Упродовж століть формувалися і викристалізовувалися найхарактерніші етнолокальні та мистецькі характеристики вишивки, з покоління у покоління передавалося вміння творити голкою вишукані узори. Синтез традиції та новаторства, архаїчного і професійного, буденного та святкового дає можливість говорити про вишивку як високохудожній витвір народного декоративного мистецтва України.

Художньо-стильові й естетичні особливості вишивки залежать від матеріалів і вишивальних технічних прийомів, які безпосередньо відіграють важливу роль у створенні різноманітних орнаментальних композицій. Основним матеріалом для традиційної вишивки слугували нитки різного ґатунку ― конопляні, лляні, вовняні, шовкові, бавовняні ― доморобні та промислового виготовлення. Залежно від призначення виробу та соціального статусу власника в декорі використовували і більш дорогі матеріали: металеві нитки (сухозліть), бісер, стеклярус, лелітки та ін.

Використовують нефарбовані нитки натурального забарвлення (сірі, білі, восковані), фарбовані органічними барвниками, переважно рослинного походження, а також нитки промислового виготовлення. Народні вишивки тривалий час виконували на матеріалах, виготовлених у натуральному господарстві: льняних, конопляних, вовняних тканинах, а також на шкірі. Однак із розвитком промислового текстильного виробництва та під впливом міської моди впродовж ХХ ст. доморобні тканини були витіснені промисловими, що певною мірою вплинуло на художньо-стильові характеристики вишитих виробів.

В Україні відомо понад 100 видів різноманітних технічних прийомів вишивання: окремі з них використовують до сьогодні, деякі ― призабуті, що спонукає до їх відтворення. Переважає низинка, хрестик; побутують — виколювання, вирізування, верхоплут, лічильна гладь, ланцюжок (тамбурний шов), плетінка (козлик), різні варіанти «по брижах» (по складках), мережка, змережування, обметиця, техніки горизонтальних стібків (мотане, кафасор, поверхниця, набирування), курячий брід, ретязь, штапівка, стебнівка; а рідкісними є «колодки», «розчохи», качалочки, «позаігленне». Використання певного стібка чи технологічного прийому часто залежить від призначення виробу, який оздоблюють, його розмірів, а також використаних матеріалів.

В Україні вишивкою прикрашали різні види народного одягу: сорочки, керсетки, спідниці, фартухи, свити, сердаки, кожухи, кептарі, зокрема головні убори ― очіпки, перемітки, хустки. Окрім орнаментальних композицій ― як оздоблення ― вишивальні прийоми використовували для з’єднування деталей. Різноманітні змережувальні шви надавали виробам завершеного вигляду, додаткової декоративності, ставали інколи упізнаваним маркером локальної належності.

Вишивка є невід’ємною частиною оздоблення предметів народного побуту. Чільне місце в традиційній культурі українців відводиться рушникам різного призначення: побутовим «утиральникам», весільним, поховальним. З такими виробами в українців пов’язано багато звичаїв та обрядів. Наприклад, ткані вироби з вишитим декором виконують функції дарунка між родичами у весільних ритуалах. Рушники використовують в обряді хрещення новонародженого. В селянських хатах домашні ікони прикрашали рушниками-божниками.

Поширеними в народному побуті були й інші інтер’єрні тканини, якими прикрашали житло. Це, зокрема, скатертини, пошивки, підзори до простирадл. Та зі зміною внутрішньої обстави традиційного житла українців та впливу соціокультурних чинників від другої половини ХХ ст. народні тканини здебільшого набувають декоративної функції. Окремі типи текстильних виробів виходять з побуту, натомість з’являються нові: декоративне панно, портрет, картина.

Взорам української народної вишивки притаманне велике розмаїття орнаментальних композицій та колористичного вирішення. Залежно від історичного періоду, етнографічної належності, взаємовпливів особливостей пограниччя та культур сусідніх етносів, вишивка вирізнялася художньо-стилістичними ознаками, характерними для окресленої території чи навіть окремого осередку.

Наприклад, давні зразки вишивки з Полісся, Волині та Бойківщини виконані переважно ахроматично в одному кольорі. Геометричні орнаменти поширені на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині (від середини ХХ ст. розширилася кольорова палітра). Стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Поділля, Буковини. Фітоморфні композиції натуралістичного і мальовничого трактування простежуються у вишивках Київщини, а особливо ― Полтавщини. Мережка й ажурні вишивки загалом відомі на Полтавщині, середньому Поділлі та Покутті. На Буковині та Покутті застосовували дуже різні технологічні прийоми, різні кольорові сполуки, внаслідок чого створювалися високомистецькі зразки вишивки. Залежно від часового відтинку й етнографічного районування, поширеними були сині та червоні кольори, червоні та чорні барви, колористичні гами гарячо-червоних і насичено-жовтих відтінків (В. Січинський).

Сьогодні історія вишивки викликає жваве зацікавлення та водночас є об’єктом численних дискусій. У різних джерелах можна почерпнути відомості про те, що вона сягає часів, відколи людина навчилася шити одяг. Про побутування вишивки на українських землях є згадки вже в ХІ ст. (Ізборники князя Святослава Ярославовича і фрески собору св. Софії у Києві). Про неї не раз писали мандрівники XVІI ст. (Гійом Левассер де Боплан, Павло Алеппський). У XVІIІ–ХІХ ст. одяг українців описували Олександр Іванович Ріґельман, Йоганн Готліб Ґеорґі, Дмитро Пащенко, Яків Маркович, Іван Вагилевич, Яків Головацький, Микола Маркевич та ін. Одяг українців, невід’ємною частиною декору якого була і вишивка, став предметом зацікавлення багатьох митців: Домініка П’єра Де ля Фліза, Юрія Ґлоґовського, Тараса Шевченка та ін.

Упродовж століть українська вишивка зазнала чималих змін. Вони торкнулися мотивів орнаменту і колористики, матеріалів та прийомів вишивання. Зокрема, інтенсивне розповсюдження від середини ХІХ ст. промислових тканин і матеріалів для вишивання внесло корективи в художньо-стильові особливості. Утім через такі впливи вишивка не втратила своєї привабливості, а навпаки ― щораз захоплювала і привертала увагу своєю унікальністю та впізнаваністю. Реакцією на цей динамічний і незворотній процес відходу від традиційних вишитих мистецьких пам’яток стало прагнення багатьох провідних діячів культури, прогресивної інтелігенції та широкого кола громадськості наблизитися до джерел української давнини і якомога ширше її популяризувати.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. винятково важливу роль у пропаганді кращих зразків української вишивки відіграли промислові та сільськогосподарські виставки. Вони відбувалися у різних містах України та поза її межами. На них були широко репрезентовані вишиті вироби високого мистецького рівня найталановитіших на той час українських майстрів.

На виставці «Магія української вишивки» з фондів ЛННБ України ім. В. Стефаника експонуються унікальні фотографії Етнографічної виставки, яка відкрилася 7  липня 1887 р. у Тернополі. Їх поява стала можливою завдяки Олександру Барвінському і Владиславу Федоровичу, які очолювали Український комітет виставки. Вони ставили перед собою завдання належним чином представити традиції та культуру українського народу. Це передбачало виконання фотографій «усіх найважливіших груп» і створення пам’ятного альбому, який би знайомив «ширший світ з життям, звичаями і економічним становищем нашого люду» (І. Франко). До альбому входило 50 фотографій, які виконав тернопільський фотограф Альфред Силькевич. Авторами постановок для них були відомі митці західного регіону України Тадей Рибковський і Юліан Макаревич. Перший примірник альбому фотографій з Етнографічної виставки 1887 р. у Тернополі подарували ерцгерцогові Рудольфу, синові імператора Франца Йозефа І. Сьогодні цей фоліант зберігається в Австрійській науковій бібліотеці (Відень).

Унаслідок глибокого усвідомлення національною інтелігенцією цінності культурного минулого народу для його подальшого розвитку активізувався рух із збору вишитих пам’яток. Кращі твори стали частиною колекцій приватних осіб і священиків (І. Свєнціцький). Діяльність приватних, а згодом і державних музеїв розкрила потребу в фаховому зборі експонатів і їхньому належному зберіганні, а головно актуалізувала питання професійного дослідження і популяризації надбань національного мистецтва. Музеї набули значення освітніх і культурних осередків. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. український одяг, вишивку вивчали Павло Чубинський, Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич, Дмитро Яворницький, Олександра Єфименко, Федір Вовк, Дмитро Зеленін, Віра Білецька та ін. Їхні фундаментальні праці стали міцним підґрунтям української школи етнографії.

На виставці «Магія української вишивки» можна оглянути видання «Зразки домашнього промислу селян на Русі» (1880–1889), яке складається із 10 зошитів. Вони містять кольорові літографії з докладно підібраними творами і зразками орнаментальних мотивів з різних видів народного мистецтва західноукраїнських земель. Два зошити присвячені зразкам вишивок із різних колекції, у тому числі Володимира Дідушицького. Їх готували вихованці Школи рисунків і моделювання у Львові: М. Конопацька, Софія Фухса, Олена Коморовська, під керівництвом Людвіга Вербицького, співзасновника і віце-президента Львівського міського промислового музею. Обкладинку до одного з них виконав Северин Обст ― знаний митець, який багато часу присвятив вивченню етнографії. Зошити були надруковані у літографічній майстерні Івана Косткевича.

На виставці демонструється також альбом «Вишивки Всхідної Галичини» (1895), укладений на основі рисунків Антона Хойнацького. Його готував «Клюб русинок у Львові» ― культурно-освітнє жіноче товариство, засноване у Львові у 1893 р. Головою товариства була Герміна Шухевич. Активну участь у його роботі брали Марія Білецька, Марія Грушевська та багато ін. До першочергових завдань товариства належало виховання ремісничої молоді. Зразки вишивок, які увійшли до альбому, походять із Товмацького (Тлумацького), Надвірнянського, Калуського, Снятинського і Підгаєцького повітів Східної Галичини. Усі вони були надруковані в літографічній майстерні Андрія Андрейчина. Альбом викликав широкий резонанс у суспільстві. Позитивні відгуки про нього були надруковані у багатьох часописах. Альбом спричинився до появи багатьох інших, зокрема «Українські моноґрами для вишивок хрестиком і гафтом» (1896, 1909) і «Буковинські гуцульські вишивки» (1911) (О. Купчинський).

До вагомих осередків вивчення і збереження народного мистецтва належав Музей Наукового товариства імені Шевченка, відкритий у Львові в 1895 р. під опікою та заходами Етнографічної комісії НТШ (голова Іван Франко, заступник голови Федір Вовк, секретар Володимир Гнатюк), з початком діяльності якої «можна зауважити щораз видатнішу працю на полі української етнографії» (С. Здзярський). Закликаючи свідомі верстви населення долучатися до порятунку народних пам’яток, вони продемонстрували важливість справи. На початку діяльності найактивнішими збирачами пам’яток були вчителі народних шкіл, зокрема Б. Заклинський, Л. Гарматій, А. Онищук, М. Кузьмак та ін. Завдяки їхній праці Музей поповнився унікальними експонатами, що надало цьому закладу народознавчого профілю. Музейна колекція спонукала до глибшого вивчення традицій народного мистецтва. Прикладом для інших стала діяльність Івана Франка, який у 1904 р. взяв участь в етнографічній експедиції Бойківщиною за маршрутом: Мшанець — Лютовиська — Дидьова — Локоть — Бориня — Сморже — Лавочне — Тухля — Славсько — Гребенів — Сколе — Вижнє і Нижнє Синевідсько (Синьовидне) — Крушельниця. На підставі вивчення регіону він опублікував статтю «Етнографічна експедиція на Бойківщину», яку надрукував журнал «Zeitschrift für österreichische Volkskunde» (Відень, 1905). У 1972 р. її переклали і надрукували у журналі «Жовтень» (Львів, № 8, 9).

На виставці експонуються матеріали, які демонструють діяльність Олени Кульчицької у напрямі вивчення і популяризації української вишивки. В її основі лежить співпраця з Володимиром Гнатюком (Р. Кирчів), а також із Музеєм НТШ. Крім збиральницької і дослідницької роботи, О. Кульчицька виконала багато етнографічних зарисовок народного вбрання, зокрема оздобленого вишивкою. У полі її зору найчастіше були терени Гуцульщини, Покуття і Західного Поділля. Усі ці твори нині мають неоціненну наукову вартість (С. Гвоздевич). З нагоди 75-ліття художниці і 45-ліття її творчої діяльності у 1953 р. в Українському державному музеї етнографії та художнього помислу Академії наук УРСР організували виставку, яка розкривала її велику роботу в ділянці етнографії та художнього промислу. На основі цієї виставки видано каталог. Багатолітню працю О. Кульчицької підсумовує альбом «Народний одяг Західних областей УРСР» (1959), до якого входять 74 таблиці.

Продовжувачами традицій української етнографічної школи стала плеяда науковців. Підтвердженням цьому є праці Софії Чехович (О. Козакевич), Лідії Бурачинської (Г. Стельмащук), Ірини Гургули (М. Моздир), Катерини Матейко (О. Никорак) та багато ін. Їхні дослідження часто публікувалися у формі статей, які часто друкували на сторінках часописів різних періодів («Наша хата», «Народна творчість і етнографія»). У 1977 р. у Києві вийшла фундаментальна праця К. Матейко «Український народний одяг». Вирізняючись багатою джерельною базою, маючи глибоке науково-пізнавальне значення, будучи детально ілюстрованою, книжка дуже швидко розійшлася по світу.

Подібно до своїх попередників, дослідники розглядали музейні колекції як найдостовірніше джерело наукових розвідок, зокрема присвячених українській вишивці. Кожен експонат становив для них велику цінність. Працюючи з музейними фондами, вони прагнули дослідити не лише художньо-естетичні особливості виробів загалом, а й осягнути своєрідність духовно-мистецької сутності української культури. Свої спостереження вони повсякчас підтверджували під час експедицій у різні регіони України.

Експоновано альбоми, підготовлені на базі музейних збірок. Із наукового погляду вагомими є видання «Українське народне мистецтво. Тканини та вишивки» (1960) й «Українське народне мистецтво. Вбрання» (1961). На їхніх сторінках подано світлини не тільки комплектів традиційного вбрання різних регіонів України, оздобленого вишивкою, а й окремі зразки вишитих компонентів одягу. На окрему увагу на виставці заслуговують «Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва» (Львів, 1969).

Представлено також науковий доробок дослідників, перші праці яких з’явилися у 1970-х – 1980-х рр. Серед них – Раїса Захарчук-Чугай (1936–2019), доктор мистецтвознавства, професор. Вивчення народного мистецтва розпочала у 1961 р. і відтоді підготувала багато вагомих праць, окремі з яких декілька присвячені українській вишивці. Дослідниця брала участь в укладанні довідника «Народні художні промисли УРСР» (Київ, 1986) та навчальних посібників «Декоративно-прикладне мистецтво» (Львів, 1992), «Українське народне декоративне мистецтво» (Львів, 2012). Серед її праць виділяються укладені нею альбоми: «Ольга Загородня-Трачук. Узори, повернуті в Україну» (Львів, 1996), «Шандро Мирослава. Гуцульські вишивки» (Сучава; Чернівці, 2010). У 1994–2008 рр. дослідниця вивчала традиційну культуру радіаційно забруднених зон Полісся. Як результат – у 2007 р. видала книжку «Народне декоративне мистецтво Українського Полісся. Чорнобильщина», в якій окреме місце відведено вишивці.

На виставці експонуються праці Тетяни Кари-Васильєвої, Заслуженого діяча мистецтв України, Дійсного члена Національної академії мистецтв України, доктора мистецтвознавства, професора. Починаючи з 1976 р., дослідниця підготувала багато праць з теорії і практики українського народного мистецтва, велику увагу приділила історії української вишивки, церковному шитву України, його іконографії, стилістиці, художнім особливостям: «Українська вишивка: Альбом» (Київ, 1993), «Українська народна вишивка» (Київ, 1995, співавт.), «Літургійне шитво України XVII–XVIII ст.: Іконографія, типологія, стилістика» (Львів, 1996), «Український рушник» (Київ, 1997), «Українська вишивка» (Київ, 2002; 2006, співавт.), «Історія української вишивки» (Київ, 2008).

Окреме місце на виставці займають праці Галини Стельмащук, Академіка Національної академії мистецтв України, доктора мистецтвознавства, професора. Невід’ємною частиною доробку дослідниці у галузі історії і теорії декоративно-ужиткового мистецтва становлять праці, в яких, зокрема, охарактеризовано вишиті компоненти традиційного одягу українців. Серед них «Український стрій» (Львів, 2000; співавт.; перевидання 2011), «Давнє вбрання на Волині» (Луцьк, 2006), «Українське народне вбрання» (Львів, 2013). Знаковою серед книжок є праця у співавторстві з Д. Крвавичем «Український народний одяг XVII – початку ХІХ ст. в акварелях Ю. Глоговського» (Київ, 1988). Вагома частина наукового доробку вченої ― розділи у колективних працях: «Народні художні промисли України» (Київ, 1986), «Лемківщина» (Львів, 1999), «Історія Гуцульщини» (Львів, 2001. Т. 6), «Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат» (Львів, 2006. Т. 2) та ін.

Висвітлено наукові здобутки Олени Никорак, доктора мистецтвознавства, професора, автора багатьох статей, які надруковані на сторінках наукових часописів «Народознавчі Зошити», «Вісник Львівського університету», «Образотворче мистецтво» тощо. Чільне місце займає її відома праця «Українська народна тканина ХІХ–ХХ ст.: типологія, локалізація, художні особливості» (Львів, 2004). Обабіч розташовані укладені вченою альбоми «Український рушник» (Київ, 2004), «Ганна Вінтоняк» (Львів, 2011). На окрему увагу заслуговує розлога стаття дослідниці у виданні «Гуцульська вишивка з колекції Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського» (Київ, 2010).

Виставка, організована у приміщенні ЛННБ України ім. В. Стефаника, широко демонструє напрями розвитку української вишивки на сучасному етапі. Альбоми народних майстрів якнайкраще відображають переосмислення традицій на новому рівні, їх інтерпретацію з огляду на вимоги часу. Вони часто доповнюються десятками узорів для вишивання.

На виставці експонуються ґрунтовні видання багатьох музеїв України, які розкривають багатство фондів кожного з них. Попри те, що серед них переважають альбоми, усі вони підготовлені на високому науковому рівні. Велику їхню цінність становить публікація пам’яток, невідомих широкому загалу. Її посилює високоякісний поліграфічний друк. Їм не поступаються видання Інституту колекціонерства при Науковому товаристві імені Шевченка.

На виставці також представлено вагомі праці дослідників кінця ХХ – початку ХХІ ст. Вони ґрунтуються не лише на фіксуванні, картографуванні вишивки як мистецького явища, а й на глибокому вивченні особливостей загальнонаціональних і локальних мотивів, символіки вишиваних творів, процесу вишивання, технік та технологій тощо. Ці праці засвідчують звернення до музейних класичних зразків і пам’яток, які зберігаються у приватних збірках.

В експозиційному просторі виставки присутні два альбоми («Краса української вишивки» і «Збірка вишивок Ігора Чмоли» (обидва датовані 2012 р.). Ігор Чмола ― активний громадський діяч, який емігрував у США. Підтримуючи контакти з багатьма українцями діаспори, він долучився до заснування в Баффало Станиці Братства Колишніх Вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії, був членом Головної Ради Українського Братського Союзу в Баффало. Важливим своїм обов’язком, окрім багатьох інших, вважав створення колекції зразків української народної вишивки. Виконані ним власноруч на підставі вивчення надзвичайно різних джерел, вони експонувалася у багатьох містах США і Канади, викликаючи захоплення відвідувачів. Альбоми, які великою мірою відображають колекцію, «мережать […] казку про красу української вишивки» (І. Чмола). У жовтні 2018 р. колекція І. Чмоли надійшла у фонди ЛННБ України ім. В. Стефаника. Кращі її твори нині помітно збагачують виставку.